|
|
Оксана Дика святкує день народження
Від щирого серця вітаємо Примадонну найкращих оперних і концертних сцен світу!
Сьогодні
Поширити у Facebook
Найкращі побажання у житті й творчості!
Дика Оксана Володимирівна (народилася у с. Буки Житомирської області) – оперна і камерна співачка (сопрано), лауреат Міжнародного конкурсу вокалістів ім. І. Алчевського (2001, Алчевськ, Україна, третя премія), Міжнародного конкурсу ім. М. Лисенка (Київ, 2002, перша премія), Міжнародного конкурсу вокалістів (Марсель, Франція; 2003, третя премія), Міжнародного конкурсу вокалістів ім. С. Крушельницької ( Львів, 2003, друга премія), Міжнародного конкурсу вокалістів ім. А. Александровської (Мінськ, 2004, перша премія).
Закінчила Національну музичну академію України (2004; викл. М. Кондратюк, М. Стеф'юк). Від 2001 – солістка Національної опери України. Від 2007 – запрошена солістка оперних труп у Тулузі, Гранд-опера, Ла Скала, Метрополітен Опера та ін.
Партії, виконані на сцені Національної опери України: Наталка («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Леонора («Трубадур» Дж. Верді), Недда (Паяци» Р. Леонкавалло), Татьяна, Марія, Ліза («Євгеній Онєгін», «Мазепа», «Пікова дама» П. Чайковського) та ін. В закордонних оперних театрах співає партії драматичного сопранового репертуару: Єлизавети («Дон Карлос» Д. Верді; Турін, Італія), Леонори («Трубадур» Дж. Верді; Кремона, Італія), Тоски в одноім. опері Дж Пуччіні (Нац. Театр Монтпельє, Франція, Нац. Опера «Естонія»), партію Сопрано в Чотирнадцятій симфонії Д. Шостаковича (Дублін, Ірландія), Турандот, Анна Ярославна (МЕТ, Нью-Йорк)... Брала участь у фестивалі «Співдружність зірок» (Париж), у концерті українських зірок світової опери на Софійській площі (Київ).
Це фрагменти інтерв'ю з Оксаною Дикою, записане у 2021 року для газети "День".
"Цьогріч на традиційний і улюблений киянами концерт на Софіївській площі у рамках проєкту «Українські зірки опери» завітала рідкісна гостя, на яку чекали. Оксана Дика, наша уславлена співвітчизниця, відома українська зірка світової оперної сцени, мала б співати 17 квітня головну партію в опері Дж. Пуччіні «Турандот». Але цьому завадив карантин. Та все ж зустріч відбулася – тисячі глядачів почули голос співачки, чиє ім’я протягом багатьох років є окрасою афіш найпрестижніших оперних театрів Metropolitan Opera, La Scala, Arena di Verona, Віденської опери, тощо.
- Мій приїзд до України планувався неодноразово, навіть була конкретна домовленість з головним режисером Національної опери України Анатолієм Солов’яненком про мій виступ у виставі «Турандот», але реалії нині сильніші за нас. Тож дякувати Богові, цей грандіозний концерт відбувся і я знов виступила на рідній землі, для киян, для українців. З прекрасними партнерами, більшість з яких добре знаю, а з Віталієм Білим ми навіть разом співали у «Піковій дамі» в Римі, з Євгеном Орловим – в «Аїді» в Нью-Йорку. З Віталієм Пальчиковим, якого просто обожнюють, особливо в Європі, у мене різний репертуар, тож у виставах не зустрічалися, але дружньо спілкуємося при кожній нагоді. Про Валентину Плужникову багато чула прекрасних відгуків, тому особливо приємно було співати разом в цьому чудовому проєкті.
- З 2001 року шість сезонів ви працювали на сцені Національної опери України, практично одразу заявивши про себе як про солістку першого положення, а потім впевнено опановували кращі сцени світу. З чого починався ваш шлях до оперної сцени?
- З вчителів, звісно. А може, й з батьків, які традиційно вважали, що дівчинці варто вчитися музиці. Я ж народилася в селі, а переїхавши до Києва, батьки відвели мене до музичної школи, у клас баяна, між іншим. Так, кілька років я, прямо скажу, через силу займалася на цьому громіздкому й «не престижному» як для підлітків інструменті. Лінива я була, терпцю й старанності сильно бракувало. А от співати любила над усе! Сусіди досі пам’ятають! Весь під’їзд знав, що Оксана зі школи прийшла. Серйозно все почалося у студії хору Верьовки, куди мене привів наш знайомий артист хору Юрій Сивак, який знав, як я люблю співати. Якби не він, не знаю, як би склалося: співала б, може, джаз, яким на той час захоплювалася. Але доля мені дала в його особі шанс, який я тільки зараз і можу оцнити. В студії, де займалася два роки, я познайомилася з моїм першим вчителем Петром Ковалем, який підготував мене до вступу в консерваторію. Навчалася спочатку в класі Миколи Кондратюка. Це був дуже важливий період в моєму становленні як артистки: Микола Кіндратович вже хворів і не дуже часто приходив на уроки, та кожен його прихід був для нас іспитом на рівні концерту. Уроки у його присутності не були чистою рутиною, його школа постановки голосу разом з концертмейстером Світланою Лутченко була дуже чіткою і впевненою. Саме впевненості, мабуть, я найперше навчилася в Кондратюка. Коли він, на жаль, помер, мене взяла до себе в клас Марія Юріївна Стеф’юк, і я вже потрапила в свою стихію: вона з мене робила співачку, вирівнювала голос, давала поради як артистка й жінка. Ніколи не забуду, як вона лаяла мене за загравання з публікою. Образ, а у мене ж партії переважно драматичні, треба тримати до кінця – ніяких «поцілуночків» залу на поклонах, достоїнство й стриманість! Емоції – за опущеною завісою.
- З рідним театром ви розлучилися за власної ініціативи?
- Так, воно сталося якось так природно. Я все частіше почала виїжджати за кордон, постійно писала заяви на відпустку «за власний рахунок». Та ще й на «Трубадурі» 15 років тому познайомилася з майбутнім чоловіком, баритоном Габріеле Вівіані. З того часу ми разом, і кар’єра моя вже пов’язана з контрактами, запрошеннями.
- Географія ваших виступів широка і розмаїта. Де працювалося найцікавіше? І взагалі, з чого складається враження – позитивне чи негативне – про кожну конкретну роботу?
- Перш за все, це – команда, з якою працюєш. Не театр, не місто. Якщо тобі гарно працювалося десь, то і місто, де це відбувалося, запам’ятовується особливо гарним, приязним. Якщо комфортно співпрацювати з режисером, диригентом, партнерами, то й поза роботою все цікаво, весело. Є постановники, які ставляться дуже дружньо, дають і питають поради, контактують після роботи. А є й такі, хто чітко окреслює рамки, строго обмежуються робочим, постановочним процесом. З таких, хто одразу спадають на думку в плані комфортного спілкування, – то Дмитро Черняков. Є різні погляди на творчість цього режисера, та щодо процесу роботи з ним можу сказати, що вразив саме людяністю, здатністю м’яко й переконливо пояснити, а то й показати, чому і чого саме він хоче від артиста. Я з ним працювала кілька років тому в «Метрополітен-Опера» в постановці «Князя Ігоря» Бородіна, потім повторили її в Амстердамі. На жаль, через карантин відклався проєкт постановки «Снігуроньки» Римського-Корсакова у Парижі. Вважаю, що мені пощастило працювати з таким цікавим режисером. З нещодавніх робіт запам’яталася постановка Хуго де Ана опери «Дівчина Заходу» Пуччіні у театрі Більбао у лютому 2020 року. Він же був і художником-постановником, тобто це така собі авторська постановка, у якій вповні проявляється особистість творця простору музично-драматичного дійства. Такі люди точно знають, чого вони хочуть, тому працювати легко і цікаво. З Бобом Вілсоном чудово працювалося над «Баттерфлай» в Парижі й «Турандот» в Мадриді. Людина складна, цікава, навіть дивна, але саме від таких отримуєш імпульс до роботи, яка потім залишається в пам’яті.
Знаєте прийшов вже час, коли починаєш цінувати кожну зустріч, подаровану тобі долею. Хочеться всіх згадати, кожному подякувати. Як би багато мені хотілося сьогодні сказати моїм дорогим вчителям, яких вже нема, Дмитру Михайловичу Гнатюку, який був моїм янголом у театрі, подякувати за той рівень довіри й приязності, який убезпечував мене від комплексів, що часто заважають молодим співакам. Щаслива, що можу сьогодні висловити свої найкращі почуття Марії Стеф’юк, концертмейстерам Костянтину Івановичу Фесенку, з яким займалася, поки працювала в Національній опері України, Ліані Косович, з котрою нас поєднала творча і особиста дружба. Всі вони підтримувала мене на концерті, а це сильно мотивує.
- Після довгої відсутності вдома психологічно, мабуть, досить важко виступати?
- Так, це нелегко. Відчувала, що повинна заспівати краще ніж на усіх сценах світу, а для цього потрібен регламент і спокій у підготовчий період, коли навіть у форс-мажорних обставинах є на кого покластися. До слова, була приємно вражена рівнем комфорту в роботі в проєкті Анатолія Солов’яненка і хочу подякувати і за запрошення, і за умови й турботу, якою мене огорнули. Все було на рівні! Тож на високій позитивні й хвилі я ще й Турандот змогла заспівати у Львові – нарешті, зірки правильно стали. Світ потроху відкривається, відновлюються контракти.
- Концерт і виступ у Львові відбулися напередодні вашого дня народження. Як святкує світова зірка?
- Ой, та не відчуваю я себе такою, працюю багато і з задоволенням – це правда. А день народження – нарешті вдома, з родиною, з дітьми!! У нас троє дочок: старшій
– 13, а молодшим – по 8 років.
Через щільний графік виступів у різних країнах мами й тата вони часто досить надовго залишаються без нас. Ось хто зрадів карантину, то це вони! Ми нарешті цілий рік були поруч, щиро раділи спілкуванню, ближче взнавали одне одного, з сусідами спілкувалися. Ми живемо неподалік міста Лукка, де народилися Каталані, Пуччіні. Там живуть такі люди, які люблять похвалитися тим, що їхній прадід, наприклад, возив дрова Пуччіні. Я всюди, де працюю, представляюся як українка, а от вдома мене вже сприймають як місцеву: я вже набула тосканського акценту, тому не сильно виділяюся. Працювати, звичайно, хочеться. Співак не може надовго розлучатися зі сценою, аби не втратити творчу форму. Та все ж, коли ситуація від тебе ніяк не залежить, треба філософськи ставитися до пауз в житті й використовувати їх на користь собі й найближчим людям.
Автор: Лариса Тарасенко
Виконавці: Оксана Дика
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
|