|
Оперна співачка Монастирська: Європейцям набридла війна в Україні, їм усе одно, чи віддамо ми Крим
30 липня, середа
Поширити у Facebook
Українська оперна співачка Людмила Монастирська в інтерв’ю інтернет-виданню "ГОРДОН" поділилася спогадами про своїх кумирів і колег, розповіла, які закордонні сцени чули її голос, і вперше розкрила подробиці спілкування з російською оперною співачкою Анною Нетребко.
А також зізналася, яке ставлення у європейців до війни в Україні, і пригадала найзворушливіший момент після початку повномасштабного вторгнення країни-агресора Росії в Україну.
Щоб записати інтерв'ю з Людмилою Монастирською, довелося трішки "побігати". Окрім постійних гастролей за кордоном, одна з найвідоміших оперних співачок світу є солісткою Національного академічного театру опери і балету імені Тараса Шевченка.
Київ – Одеса – Рига – знову Київ – перелік міст, де Монастирська виступала протягом останніх кількох тижнів. І це, як говорить артистка, – дуже "м'який" графік, оскільки зараз вона змінює менеджера, що позначилося на кількості контрактів за кордоном.
Але, попри постійну зайнятість, видатна співачка знайшла час для інтерв'ю інтернет-виданню "ГОРДОН".
– Людмило Вікторівно, де зараз вас можна почути наживо?
– Чесно кажучи, вирішила трішки відпочити, бо 2026 рік обіцяє бути багатим на виступи. Тож у червні відіграла роль Леонори в опері Джузеппе Верді "Трубадур" на честь свого ювілею (25 травня співачці виповнилося 50 років. – "ГОРДОН"), далі – виступ на концерті з нагоди Дня Незалежності України в серпні.
– Ви навчалися у класі легендарної української співачки Діани Петриненко. Тоді в Київській музичній академії імені Петра Чайковського викладали й інші зірки сцени – Марія Стеф'юк, Євгенія Мірошниченко. Очевидно, знали ви й Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов'яненка, Анатолія Мокренка. Якими були ваші стосунки з ними?
– Ой, прекрасні! Я так їх усіх любила! По-перше, вихована на їхніх записах. Кого не назви з наших – зірка! Гнатюк, Мірошниченко, Кондратюк, Огнєвий у якого, до речі, мій колишній чоловік учився. Діана Петриненко була таким нашим промінчиком, таким сонечком! Мірошниченко теж могла цінну пораду дати, хоч я і не її учениця.
– У неї, кажуть, був складний характер.
– Так, правда. Але коли вона бачила, що студент талановитий, – завжди допомагала, бо мала величезний досвід. Словом, у всіх педагогів старалися щось узяти, чогось навчитися.
– Ще одна із зірок київської сцени, яка згодом виїхала в Росію, – Белла Руденко. Вона померла через вісім років після окупації Росією українського Криму й початку воєнних дій на Донбасі, проте так і не висловилася на захист України. Ви вбачаєте проблему у пропаганді?
– Ми не були особисто знайомі, а от щодо позиції... Важко сказати, вони там зовсім інші. Коли перебуваєш у середовищі, де все перевернуто з ніг на голову, важко залишатися на стороні правди. Я не хочу виправдовувати, але, мабуть, бути в тому оточенні білою вороною не вигідно. Словом, у них нічого нового, система якась абсолютно незламна.
– Ви говорили, що після лютого 2022 року до вас дзвонили навіть із московського Большого театру. Досі отримуєте пропозиції з Росії?
– О, тоді дзвонили ще і як! Зараз уже ні, вони зрозуміли, що нічого не вийде. Раніше я там виступала, 2008–2009 року – Маріїнський театр у Санкт-Петербурзі, московський концертний зал імені Петра Чайковського під супроводом російського національного оркестру. В останньому виступала двічі, зокрема 2011 року на концерті з нагоди 85-річчя Галини Вишневської. Коли після виступу понесла їй квіти, вона на вухо сказала: "Тримай цю високу позицію, дитиночко!"
А потім уже почалася сольна кар'єра: Королівський театр Ковент-Гарден у Лондоні, Метрополітен-опера в Нью-Йорку, Ла Скала в Мілані, Баварська державна опера, Відень, Гамбург, Франкфурт, Зальцбург, опера Бастилія й опера Гарньє в Парижі, Ліонська національна опера, Барселона, Мадрид, Валенсія, Лос-Анджелес, Токіо... Словом, дуже багато об'їздила, дуже. І уже якось не до Росії було.
– Коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, хтось із російських артистів вас підтримав?
– Декого вже тоді й не було в живих, як от Дмитра Хворостовського. З Олею Бородіною ми за кілька років до війни перестали спілкуватися. Аня Нетребко якраз 2022 року в Неаполі співала кілька разів "Аїду", і я теж там була – виконувала ту саму партію. Так от, вона дуже хвилювалася, казала постійно: "Хоч би тільки не було війни, хоч би тільки не почали бомбити". Мені це тоді було дуже дивно, бо я взагалі не могла зрозуміти, про що мова.
– Тобто вона про це говорила напередодні повномасштабного вторгнення?
– Так, десь у 20-х числах лютого. Потім Анна поїхала з Неаполя саме десь 24-го, точно не пам'ятаю, а я залишилася, бо моя вистава 26-го була.
А якщо говорити за молодших російських колег, то дзвонило багато насправді. І не тих, що емігрували, а тих, що в Росії продовжували жити й не підтримували путінський режим.
– Після 24 лютого з Нетребко почали розривати контракти поза Росією, вона практично стала персоною нон ґрата на європейських й американських сценах. І ось 2025 року один за одним театри оголошують повернення російської артистки на сцену. Чому так сталося, невже Нетребко немає заміни?
– Та ні, я б не сказала, що вона одна така унікальна. Багато є першокласних співаків, окрім неї, і серед росіян теж. Інша справа, що Нетребко – це вже ім'я, яке збирає зали. А театрам що потрібно? Щоб були повні зали.
– Ім'я Нетребко – це все ж таки її талант чи робота Росії?
– Звичайно! Анна – 100-відсотково російський продукт. Це ж тому, що в них культура, як зброя. Я давно казала, що коли українські співаки представляють країну на найвідоміших сценах, держава має допомагати. Бо, коли Нетребко виступає, то за нею стоять і посли, і депутати, і взагалі підтримка величезна. А як наші співають – ну, подумаєш – хай співають...
– Нетребко як людина – яка вона?
– Анна у спілкуванні, у побуті абсолютно нормальна, гостинна дуже, звичайна приємна жінка. Вона прекрасно готує, любляча мама, дуже уважна колега, щедра. Завжди і приготує, і пригостить.
– Власне, перший заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця нещодавно назвав повернення Нетребко на сцену лондонської Королівської опери "всесвітньою ганьбою". Ви теж так вважаєте?
– Звичайно. Але, бачте, нема різниці, що я вважаю – вони на своїй хвилі. Цивілізованому світу очевидно, що це недоречно. Анна не вважала за потрібне одразу висловитися на підтримку України. Вона місяць мовчала, потім щось сказала проти війни, а потім відскочила назад, на кшталт: "Я не зраджу батьківщину". Словом, ані я, ані хтось інший нічого не зрозумів про її позицію.
А з іншого боку – ну, хіба вона буде проти людей, які фактично її зробили? Це ж не так, як наші співаки, що самотужки роблять собі кар’єру. У Росії інші механізми. Ні, це не у виправдання Анни – просто мені здається, що вона по-іншому, як не підтримувати Росію, не може.
– Україна вами неймовірно пишалася, коли 2022 року на сцені Метрополітен-опери після вистави "Турандот" ви вийшли з українським прапором – майже 4 тис. глядачів аплодували стоячи, і так було кілька вистав підряд. Найцікавіше, що в цій виставі ви вийшли замість Нетребко, з якою театр відмовився співпрацювати. Як згадуєте той момент?
– Не скажу, що я була в захваті, бо якось не люблю підбирати чужу роботу. Та й саму партію принцеси Турандот не люблю – криклива дуже. Але, звісно, погодилася представити Україну, це ж було в перші місяці після початку війни.
Так от сиджу у гримерці, кілька годин до початку. Заходить директор опери запитати, чи все нормально, а я йому й кажу: "А де прапор?" "Прапор?" – здивувався він і одразу зник. Перед самою виставою мені принесли великий український стяг, із яким я тоді вийшла.
– Це, безперечно, стало політичним прецедентом, а не тільки культурним. Вам дякував хтось із українських посадовців?
– Звісно, вони все знають, де і як я представляла Україну. З тодішнім представником України в ООН Сергієм Кислицею ми дуже багато робили проєктів.
– Після початку війни вас покликали замінити ще одну російську співачку – Хіблу Герзмаву.
– Так, замість неї я співала двічі – 2022 року в Лієпаї (Латвія), виконала тоді сольний концерт, і 2023 року Метрополітен-опера віддала мені її контракт на виконання опери "Тоска".
– Зараз як працюється за кордоном? Чи залишилися ще росіяни на сцені?
– Насправді дуже багато росіян працює в Європі. Дуже! Тому нам зараз там працюється важко, бо ми самоусуваємося від багатьох контрактів, займаючи позицію не співати з росіянами. А вони повсюди. Тож виходить, що нема можливості будувати кар'єру.
– І їх так просто беруть у проєкти?
– Розумієте, там не дуже дивляться на релігію, національність. Гарний професіонал – а в Росії справді вивчають хороших співаків, – робота буде завжди.
– Рік тому ви говорили, що війна в Україні європейцям набридла. Які зараз ваші відчуття?
– Я думаю, що набридла, але зараз ще більше... Їм нічого, слава богу, не прилітає, усе спокійно, того й усе одно, чи віддамо ми Крим, чи віддамо Донеччину, Луганщину. Їм нема до цього діла.
– Постійно гастролюючи після лютого 2022 року, де ви відчували найбільшу солідарність з Україною?
– Важко сказати. У Польщі, звісно, пам'ятаю шалену підтримку. Я тоді на початку війни у Варшаві довго жила, бо треба був аеропорт поряд, то там було наче в Україні – усюди прапори наші, написи: "Україно, ми з тобою".
– Пригадуєте найзворушливіший момент після 24 лютого?
– Не знаю, чи це можна це зворушливим назвати, – у перші дні війни я летіла з Неаполя до Варшави. То коли в літаку побачили, що я з України, – боже, як почали цілувати, обіймати! Подарували мені пляшку просекко...
– Уже випили ту пляшку?
– Та, здається, так...
– Уявімо, що завтра Україна перемагає. Яку пісню заспіваєте найпершою?
– "Ой, у лузі червона калина"! Її співаю всюди. Я ж їжджу в гарячі точки – Запоріжжя, Дніпро, Одеса, Харків, то завжди "Червону калину" виконую. Точно знаю, що й на переможному концерті заспіваємо цю пісню.
***
Людмила Монастирська народилася 25 травня 1975 року. Її тембр – сопрано. Монастирська – заслужена артистка України (2013), народна артистка України (2017), лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка 2014 року за вокальні партії в оперних виставах. 2015 року за розвиток зв'язків з Італією їй дали державну нагороду Італійської Республіки – орден "Зірка Італії".
Монастирська виконує провідні партії в операх італійських композиторів Джузеппе Верді "Аїда", "Бал-маскарад", "Макбет", "Дон Карлос", "Набукко", "Реквієм", Джакомо Пуччіні "Тоска", "Турандот" та багато інших.
Співачка була одружена із солістом Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва Олександром Монастирським. У шлюбі народила двох дітей – дочку Анну (1998) і сина Андрія (1999).
Виконавці: Людмила Монастирська
Концертна організація: Національний академічний театр опери та балету України імені Т.Г. Шевченка
Джерело: gordonua.com
|