|
|
Людмила Монастирська про те, як звучить голос України на світовій оперній сцені
17 березня, вівторок
Поширити у Facebook
Джерело: kyivpost
Навесні 2026 року українське сопрано Людмила Монастирська знову співатиме партію Турандот у Метрополітен-опера — одному з найвпливовіших оперних театрів світу.
Цього разу за диригентським пультом стоятиме ще одна українка — Оксана Линів. Для міжнародної оперної сцени це не лише мистецька подія, а й символічний жест: присутність України на головних культурних майданчиках світу.
Ім’я Монастирської давно пов’язане з Метрополітен. Саме тут у 2012 році українська оперна співачка дебютувала в партії Аїди, а у 2022-му її вихід у «Турандот», коли вона замінила російську зірку Анну Нетребко, став знаковим моментом для світової культурної спільноти. Після вистави співачка вийшла на уклін із українським прапором — і ці кадри облетіли міжнародні медіа.
Тільки від весни до осені 2022 року співачка виступила понад двадцять разів на провідних сценах у різних країнах Європи та США, щоразу нагадуючи світові про війну в Україні.
У розмові з Kyiv Post співачка згадує ті події, говорить про роль культури під час війни та пояснює, чому принципово обирає жити в Україні.
Kyiv Post (KP): Незабаром Нью-Йорк знову почує ваш спів. Метрополітен-опера відіграє велику роль у вашій кар’єрі, так?
Людмила Монастирська (ЛМ): Метрополітен-опера — це завжди велика відповідальність і великий шанс. Для будь-якого співака виступ на цій сцені — знак того, що ти відбувся — так би мовити, щасливий джекпот (Усміхається.) Я дебютувала тут у 2012 році в партії Аїди. Потім співала «Тоску», «Сільську честь» та інші партії.
KP: У 2022 році ваш вихід на сцену Метрополітен-опера багато хто назвав історичним: ви замінили Анну Нетребко, а запрошення від генерального менеджера театру Пітера Гельба стало чітким сигналом позиції однієї з найвпливовіших оперних інституцій світу. Як ви сьогодні оцінюєте силу цього жесту солідарності?
ЛМ: Коли почалося повномасштабне вторгнення, організатори вистави одразу зв’язалися з моїм менеджером. Я спочатку не погоджувалася на таку стрімку заміну, адже давно не виходила на сцену в цій партії. Однак після особистого дзвінка Пітера Гельба на мій український номер я прийняла пропозицію. І за місяць-півтора після початку повномасштабної війни я поїхала до Нью-Йорка співати у Метрополітен-опера.
За рік, у квітні 2023-го, я знову виступала там — цього разу в партії Тоски, але вже замість іншої російської співачки Хібли Герзмави (Герзмава у 2014 році підписала звернення діячів культури Росії на підтримку політики Владіміра Путіна щодо незаконної окупації Криму — ред.). Всі запам’ятали, як у 2022 році після вистави я вийшла на уклін із українським прапором. Через рік у Меті (Метрополітен-опера — ред.) я зробила це знову. Звичайно, у 2023-му резонанс уже був меншим — світ почав звикати до розв’язаної у нас війни. Але підтримка від колег, оркестру і глядачів була відчутною.
Особливо хочу відзначити генерального менеджера Метрополітен-опера Пітера Гельба — його позиція була тоді дуже чіткою і не змінилася й на п’ятий рік великої війни.
KP: Ви брали участь у проєкті Ukrainian Freedom Orchestra і в перший рік великої війни вирушили з цим колективом у масштабне міжнародне турне. Яким був цей досвід?
ЛМ: Цей проєкт був започаткований з ініціативи Метрополітен-опера та Польської національної опери.
До Ukrainian Freedom Orchestra увійшли провідні музиканти з Києва, Львова, Харкова, Одеси та інших міст України, а також українські учасники відомих європейських оркестрів. Очолила колектив видатна канадсько-американська диригентка Кері-Лінн Вілсон, яка має українське коріння і, до речі, є дружиною Пітера Гельба. Кері-Лінн Вілсон дуже активно і послідовно популяризує українське мистецтво у світі.
Турне відбулося у столицях Європи та у США. Це був дуже цікавий, але і непростий досвід. Проте всі витрачені зусилля і час були абсолютно варті результату. Програма кожного концерту поєднувала світову класику і сучасну українську академічну музику — і для міжнародної публіки це було важливим відкриттям.
Під час нашого турне наприкінці кожного концерту ми виходили на сцену з українськими прапорами на плечах. Це було справді неймовірне відчуття!
KP: У світовому культурному просторі часто говорять про нерівний баланс: окремі українські голоси проти великої російської культурної присутності. Наскільки це відчутно в оперному світі сьогодні?
ЛМ: Як не дивно, у тих постановках, де я співала, росіян не було. Чомусь так склалося. Хоча загалом їх у світовій опері дуже багато — буквально всюди. Якщо вони не співають велику партію, то виконують якусь маленьку роль. Як ми жартуємо: «кушать подано». А інколи навіть ще меншу, ніж «кушать подано». (Усміхається.)
Історично так склалося, що росіян справді дуже багато в оперному середовищі. Починаючи навіть із хорів — особливо в Німеччині. Буває, що майже половина хору — росіяни або російськомовні. Звісно, тоді, у перші місяці війни, росіяни були так само скрізь...
Але Метрополітен-опера — це особливий театр. У них є унікальні можливості: вони можуть одночасно тримати в репертуарі до п’яти великих, дорогих постановок. Наприклад, «Богема», «Набукко», «Аїда». Мет може організовувати різні склади. І театр спромігся одразу прибрати росіян зі списку головних фігур. Вони відмовилися від Анни Нетребко, Хібли Герзмави, Юсіфа Ейвазова — колишнього чоловіка Нетребко, від Валерія Гергієва, Ільдара Абдразакова... Але якщо чесно, таких гучних імен серед них можна перелічити максимум на пальцях двох рук.
Якщо відверто, з так званим кенселінгом російської культури на Заході все дуже складно. Навіть для тих людей, які щиро підтримують Україну з першого дня повномасштабної війни. Пам’ятаю, що навесні 2022 року в Метрополітен навіть продавали магніт із написом: “Cancel Putin, not Pushkin. Support the people of Ukraine.” У нас часто кажуть: «Без Пушкіна не було би Путіна». А там до такого розуміння ще далеко.
Так, люди нам співчувають, але їхній досвід інший. На їхні голови не падають ракети, у них не руйнують домівки, не гинуть люди. І слава Богу, що так у них.
KP: Навесні 2026 року ви знову заспіваєте Турандот у Метрополітен-опера, як і в 2022-му, але вже в тандемі з іншою уславленою українкою — диригенткою Оксаною Линів. Що означає ця співпраця саме зараз і ваша присутність у Меті саме у такому тандемі?
ЛМ: Ми з Оксаною вперше співпрацювали в 2019-му році, в Дойче Опер, у спектаклі «Тоска». Вдруге у місті Болонья. Оксана Линів восени 2022 року організувала великий концерт до 150-річчя Соломії Крушельницької. Це була важлива подія, адже ми нагадали європейській публіці про цю легендарну українську співачку.
Тому наша майбутня співпраця в Метрополітен для мене дуже символічна.
KP: Ваші виступи дедалі частіше сприймають як форму культурної дипломатії. Вас називають оперним «голосом України». Для багатьох західних слухачів ви стали першим великим українським сопрано сучасності, яке вони відкрили для себе. Яке головне повідомлення про Україну ви хотіли би, щоб вони винесли не з новин, а саме з вашого співу?
ЛМ: Непросте запитання. Я працюю у сфері оперного мистецтва, а опера — універсальна мова, яку розуміють в усіх країнах. І коли є можливість, я намагаюся якнайвиразніше заявити про Україну, додати якийсь жест. Наприклад, вийти на уклін із прапором. Це була моя ідея. Але, звичайно, спершу потрібно було попросити дозволу. І тут треба віддати належне Пітеру Гельбу. Навесні 2022 року, коли я звернулася до нього з цим питанням, він сказав: «Дай мені трохи подумати». А вже за дві години повернувся і дозволив це зробити. Більше того — саме Пітер приніс наш український прапор. Тоді це була прем’єра «Турандот». Усього було п’ять спектаклів — так само, як і планується у 2026 році. І я кілька разів виходила на уклін із нашим прапором.
Хочу наголосити: у таких речах завжди потрібно питати дозволу. Навіть якщо йдеться про виконання української пісні. Але якщо нам дозволяють — ми завжди намагаємося це зробити. Бо цього рагне душа.
Для мене дуже важливо, щоб у світі знали й поважали українську культуру. Нам є чим пишатися.
Навпроти мого прізвища в афішах завжди стоїть у дужках «Україна». Я представляю свою країну з великою гордістю. З гордістю представляю нашу українську вокальну школу. І я зовсім не одна, хто сьогодні представляє Україну на світових сценах. Є багато чудових співаків: бас Олександр Цимбалюк, баритон Андрій Бондаренко, сопрано Ольга Кульчинська, сопрано Оксана Дика, яка вже давно живе й працює в Італії. Тобто серед українських артистів, затребуваних на Заході, я не одна. Просто так сталося, що сьогодні я, мабуть, одна з тих, хто свідомо обрала жити саме в Україні.
KP: Що вас, визнану світову зірку, тримає в країні, в якій вирує страшна війна?
ЛМ: Я не уявляю своє життя деінде. Україна — це моє місце сили, територія рідної мови. Тут для мене все важливе. Мені потрібно бути в Києві. Поруч із Софійським собором, разом з Орантою — це особливе відчуття. Це справді тримає і підтримує.
Для мене важливо регулярно відвідувати й свою малу батьківщину — Черкащину. Мені важливо дихати цим повітрям і жити разом з Україною в її реальності. Кожен із нас робить те, що може. Я — на культурному фронті. Люди зараз дуже потребують подиху гармонії, чогось світлого, духовного, справжнього.
Мені дуже важливо співати саме для українців. Не тільки виконувати міжнародні контракти, хоча й за кордоном нині багато наших людей, а й бути та виступати тут, в Україні, — для мене це принципово.
Ми багато їздимо країною з концертами з головним диригентом Одеського театру опери та балету Василем Ковалем, який є справжнім місіонером української музики. Разом із ним під час великої війни ми виступали в різних містах — у Запоріжжі, Дніпрі, Харкові, Одесі. У таких місцях відчувається зовсім особливий енергообмін із публікою.
І я сподіваюся ще більше відкрити для себе країну, зокрема західну Україну. Бо це теж спосіб глибше пізнати власну країну й себе.
Ми на культурному фронті робимо все, що можемо: виступаємо, підтримуємо Україну, допомагаємо нашим захисникам.
Слава Україні! Героям слава!
Автор: Мирослава Макаревич
Виконавець (артист): Людмила Монастирська
Джерело: kyivpost
|